Від 28 вересня до 2 жовтня у Львові відбуватиметься 9-й Екуменічний соціальний тиждень. Тема цьогорічного суспільного форуму – міграція: виклик для України. Серед організаторів – Національний університет «Львівська політехніка». Тому ми вирішили поспілкуватись з доцентом кафедри соціальної роботи Тетяною Шаповаловою.

Тетяні Вікторівні проблема міграції знайома не тільки з підручників чи екрана телевізора. Вона – переселенка із Луганська, яка вже два роки з родиною мешкає у Львові. 

– Пані Тетяно, скоро стартує 9 Екуменічний соціальний тиждень. Що Ви очікуєте почерпнути від цієї події?

– Ця тема дуже болісна і дуже мені близька. Тому я би хотіла, щоб на цьому суспільному форумі  зробили акцент на проблемі вимушено переселених осіб (ВПО) саме в Україні. Зараз це дуже актуальна проблема для всього світу. Воєнні дії, які відбуваються в різних куточках світу, сприяють збільшенню потоку мігрантів з усього світу. Нашу країну ця проблема також не минає. Я вважаю, що ті, хто переселився і з зони АТО і з окупованих територій, це справді патріоти України, на яких потрібно звернути особливу увагу.

- Ви вважаєте, що переселенці – патріоти  України. Як ви ставитесь до тих людей, які покинули Україну і переїхали в Росію?

- Таких випадків дуже багато, але ті люди, які  виїхали з України, вони принципово відрізняються, тобто вони зовсім протилежні. Я просто перестала з такими ними спілкуватися, а це для того, щоб не травмувати свою психіку. У цих людей взагалі інше бачення. У мене знайомий професор живе в Полтаві. Дуже свідома людина. Він мене питає: «Як до тебе ставляться у Львові?» Я кажу, що дуже добре ставляться. Ви розумієте, як нас таким чином зомбують! У жителя Полтави вже вникає підозра щодо доброго ставлення до людей на Заході. Імідж жителя Західної України потрібно обов’язково поширювати на Сході України. Я знаю це з власного досвіду, бо багато їздила у відрядження. Я бачила тих людей, там вкрай складна ситуація з громадою. Громада просто розколена навпіл. Тут, на Заході, такого нема. Оті люди, які бачать все по-іншому, то це не їх вина. Цей стереотип вже в генетиці. Раніше я про це не задумувалася, а тепер роздумую: чому на Сході України бачать все в одному ракурсі, а на Заході по-іншому? Я зрозуміла одне: Захід України має історію боротьби за незалежність - Австро-Угорщина, поляки, хто тут тільки не був. А от історія Сходу України розпочалась з Великої жовтневої революції, а далі вся історія –  це Радянський союз. Наприклад, у нас, на Луганщині,  навіть пам’ятників проукраїнських немає. Люди, які там народжені, вони навіть собі не уявлять нічого іншого, крім цього способу життя, який вони знають з народження. Вони не уявляють життя без Росії, тому що Росія у них асоціюється з Радянським Союзом. Це не провина тих людей. Це провина нашої влади, яка протягом всіх років незалежності нічого не зробила для того, щоб нам розповісти, що Україна – це не Росія і не СССР.

– Як ви вважаєте, яким саме чином держава чи суспільство мають звертати цю увагу? 

– Про допомогу внутрішньо переселеним особам (цей термін мені не дуже подобається, але він є), але краще сказати – патріотам України, які переселились з окупованої території, дуже багато говорять на рівні Кабінету Міністрів, на рівні Верховної Ради України, але, на жаль, це тільки розмови. Ні я, ні мої знайомі не відчули турботи держави. Уся допомога надавалась через знайомих, друзів, родичів або волонтерів. Наприклад, спочатку всім переселеним особам надавали фінансову допомогу. Це було нібито дуже продумано з боку держави. Але щоб отримати таку допомогу, люди, які переїхали на інші території України, були змушені дуже багато всього зробити: потрібно отримати довідку, що ти – переселенець, опісля відбувалась перевірка, що ти справді тут тепер мешкаєш, потім вистояти в черзі, щоб подати документи на допомогу. Ця допомога всього-на-всього діє три місяці. Після трьох місяців переселенець повинен надати довідку, що він працевлаштований. І це наступне питання, яке створює низку нових проблем. Переселенці часто не зі своєї вини не знаходять роботу, але якщо вони її не знаходять, то втрачають допомогу від держави, яка надається тільки три місяці.

–          На вашу думку, яка проблема переселенців, зараз має бути пріоритетною для вирішення?

–          Насамперед має бути вирішена проблема працевлаштування. У мене багато знайомих, які мають бажання працювати тут, на Заході, але через те, що вони не змогли знайти роботу або не знайшли роботу, яка би їх забезпечувала, були змушені повернутись до Луганська. Усі зароблені тут гроші йшли на утримання житла.

– Тобто ви маєте на увазі, що держава не сприяє вирішенню цієї проблеми переселенців?   

– Люди намагаються якимось чином вирішити ці питання самостійно. Я вам наведу приклад своєї доньки. До речі, мій зять – лікар, офіцер АТО. Він постійно перебуває в зоні, де триває війна. Я вважаю, що це війна, а не антитерористична операція. Його сім’я, моя донька й онука, перебувають тут. Ми спочатку одне одного підтримували, винаймали квартиру. Згодом їм вдалось отримати іпотеку в банку, що купити квартиру у Львові. Поки документи на квартиру оформляли, донька вже не отримувала допомогу від держави, але отримувала допомогу на онуку. У той час приходить їй лист: мовляв, ви купили квартиру, вам потрібно всі гроші, які вам дали на утримання дитини, повернути державі. Скажіть, будь ласка, чи хтось зважає на те, що людина сама вирішила свою проблему? Якщо вона взяла на себе це кредитне ярмо, хіба вона після цього перестала бути переселенкою? Моя донька була змушена повертати ті гроші, які держава надала на утримання дитини.

Розумієте, на мій погляд, наше законодавство в цьому плані недосконале. І я думаю, якщо людина змогла самостійно вирішити проблему з житлом, то не треба державі ставити хрест на долі цієї людини – продовжувати їй допомагати принаймні рік-два, поки людина «стане на ноги».

– Як ви вважаєте, які є варіанти вирішення проблеми житла?

Насамперед це має бути на рівні держави свідома і дуже досконала законодавча база. Також обов’язково повинна бути державна програма житла. От, до прикладу, зараз я з чоловіком винаймаю житло, але задумуюсь про своє. Їду по Львову, дивлюсь на ті занедбані виробничі будівлі. Коли я була в Канаді на стажуванні, то звернула увагу на дуже цікаву річ. Там у центрі Вінніпега колись була мануфактурна фабрика. Вона закрилась і ці будівлі простоювали. Людям віддали ті території, кожна людина собі зробила квартиру і потім це узаконили. То був виробничий цех. У нас в Україні заводи простоюють. Якби нам виділили частинку такої заводської території, то я би вже основний ремонт зробила. Такого в нас немає. До прикладу, можна зробити ревізію всіх наявних будівель. Люди підуть на це, бо вони будуть знати, що вкладають гроші в своє житло. Або якесь будівництво соціального житла – невеличкі квартири, нехай це буде муніципальна, але своя. Ось ми з чоловіком зараз живемо в чужій квартирі, але не знаємо, можливо, завтра прийде господиня і скаже: «Вибачайте, але повертається моя донька і вам потрібно звільнити квартиру».    

-           Ви маєте на увазі, що держава має допомогти вирішити особисті проблеми переселенців?

-           Я трошки торкнулась того, що кожного є свої особисті проблеми. Дійсно, держава не може вирішувати особисті проблеми кожного. Наприклад, я займаюсь соціальною роботою і часто чую: «Потрібна соціальна реабілітація». Я сама собі думаю, а яка мені соціальна реабілітація потрібна. Я розумію, що це потрібно, але що саме?

І от недавно я розмовляла зі своєю донькою. І вона каже: ти знаєш, мамо, чого мені тут складно? Чого мені не вистачає? Я знаю, що мені ніхто не постукає в двері.

Ми народились там. Ми там виросли, прожили все життя, там родичі і друзі. Це начебто звичне явище, коли тобі сусідка зателефонувала, друзі прийшли, родичі. Тепер в нас цього немає. Саме тому  мені здається, що потрібно організовувати такі об’єднання, асоціації. На жаль, я про них взнаю, якщо я їх цілеспрямовано шукаю, а не мене шукають.

-           Тобто Ви маєте на увазі, що немає якоїсь такої налагодженої системи, організації, щоб займалась згуртування переселенців, щоб їх об’єднувати?

-           Приклад моєї родини, це нетиповий для багатьох родин. Але все-таки дякувати Богові ми в кращій ситуації. Це ще й завдяки тому, що я багато років співпрацювала з Львівської політехнікою, Українським католицьким університетом, була майже на всіх екуменічних тижнях. І ви знаєте, мені було дуже приємно, що першими, хто до мене зателефонував, коли ми з чоловіком були в Одесі, були мої друзі зі Львова. Зателефонувала мені Ніна Михайлівна Гайдук і Софія Георгіївна Ставкова і запросили до Львова. Я прийняла пропозицію і ми приїхали сюди. Нас прийняли всією родиною. Після приїзду ми почали все будувати з нуля. Мене запросили на роботу у Львівську політехніку, донька швидко знайшла роботу за спеціальністю.  У мене був страх, як адаптуються онука, як її приймуть діти у школі. І мені було дуже приємно, що вона настільки миттєво адаптувалась і в неї швидко з’явились друзі.

-           Як ви вважаєте, чим це можна пояснити?

-           Це можна пояснити тим, що Львів не настільки обтяжений переселенцями, як, наприклад, Сєверодонецька Луганської області. Саме про це місто я добре знаю, тому що я готувала спеціальний проект. Отож, тільки на території Луганської області, яка підконтрольна Україні, зараз перебуває  240 тисяч переселених осіб (!) Ви розумієте, що це таке? Це проблема житла, це проблема працевлаштування, це виплата пенсій і багато інших додаткових проблем. Тому, на мій погляд, все ж таки треба працювати над законодавчою базою, щоб вона була досконала. Звісно, у кожного переселенця свої проблеми, але є і спільні, які можна в результаті дослідження виявити і хоча б спромогтися вирішити їх.

- Поясніть, будь ласка, як насправді є: як жителі Східної України думають про Західну? Чи виправдані ті стереотипи, про які ми часто чуємо?

-           Ви взагалі дуже праві, тому що цей міф на Західній Україні про Східну і навпаки  - це штучно утворений міф. Я жила на Сході і завжди чула: там бандерівці, там вони такі страшні. І оскільки я часто була у відрядженні в Кам’янці-Подільському, і в Тернополі,  і коли я починаю розповідати, що такого немає, мені ніхто не вірить. Я навіть думаю, що зараз це десь генетично закладено у людей зі Сходу, ще з Радянського Союзу.

Спілкувалася Наталія Ліхновська